Книга «Любовна класика» — це збірка малої й великої української прози від письменників і письменниць ХІХ–XX століть. Їхні тексти абсолютно різні за стилями, формами та ідеями, але всі вони — про незбагненну природу кохання. Осмислюючи це явище, автори та авторки творять фантастичну багатоголосу симфонію: десь пронизливу, десь сумну, десь радісну й тріумфальну, яка зачаровує поліфонією любові у контрастних тональностях.
 
Звабливе й пристрасне, щасливе й турботливе, вразливе й нерозділене, втрачене й нереалізоване, згубне й вільне — до кохання можна підібрати безліч епітетів. Крізь ці емоційні домінанти письменники та письменниці тлумачать сутність найтеплішого і водночас найболючішого почуття у світі. Любовної константи не існує, кохання багатовимірне, а історії про нього вічні, як і людські стосунки.
 
Українська класична література про феномен кохання
 
Книга про кохання зібрала перлини української любовної прози, які разом творять яскраву симфонію любові. Першу партію в цьому ансамблі виконує один із найвидатніших письменників-класиків, який присвятив свій твір дружині. «Маруся» Григорія Квітки-Основ’яненка стала справжнім еталоном сентиментального, преромантичного тлумачення концепту «кохання по-українськи». У центрі сюжету — ідеалізована любов, що тяжіє до ліризму й божественної прихильності. Головні герої втілюють старосвітську патріархальну мораль, а у їхніх стосунків нещасливий кінець.
 
Діаметрально протилежну ідею закладено в оповіданнях і повістях «Марія» Сидонії Гнідий, «Момент» Володимира Винниченка, «Дівчина» Василя Вражливого, «Мусема» Бориса Тенети. Тут персонажі й персонажки відмовляються від анахронічних табу і постають у палких, іноді ексцентричних історіях про закоханість, що руйнують мури псевдоцнотливості. Цю лінію доповнюють інші письменники, які переосмислюють так звані гріховні зв’язки, як-от Володимир Гадзінський в оповіданні про кохання «Він і вона», Микола Хвильовий у новелі «Життя».